Тексти для позакласного читання 2 клас

ТАРАСІВ СОН

Був пізній вечір. У Шевченковій хаті діти лягли спати. Усі вже спали, лише Тарасик не міг заснути. Він думав про те, як завтра піде до сестри Катерини. Вона вже одружилася і поїхала з чоловіком жити в друге село. Тарасик нудьгував за своєю нянею. Тим паче йому бракувало її тепер, коли не стало дорогої матусі, а до хати прийшла сварлива мачуха. Тарасик побіг і заховався у бур'яні.

  Несподівано він побачив під яблунею матінку. Вона була така гарна, молода, одягнена в усе біле. Мати підійшла до нього, взяла за руку й повела хлопчика до церкви. То була та сама церква, до якої Тарас ходив щонеділі. Там так любив він приглядатися до святих ікон. Але тепер церква була чомусь іншою. Вона вся блищала, а ікони виглядали світлішими та виразнішими.

  Тарасик став навколішки перед престолом та й почав гаряче молитися. Почував себе таким щасливим! Матуся була біля нього. Потім він устав і пішов за матір\'ю. Вони вийшли з церкви і попрямували в Тарасів садок. Там сіли під тією самою яблунею, де вона з'явилася. Мати взяла хлопчика на руки. Йому було так добре! Вона щось ніжно говорила йому, а потім закінчила:

— Будь сильний, синку, не піддавайся лихові!

Тарасик хотів щось відповісти, але враз відчув, що матері вже немає.

Тарасик здригнувся, розкрив оченята і побачив перед собою не розквітлу яблуню, а вікно. Він хотів ще трохи помилуватися своїм чудовим сном, але мачуха вже будила його і кричала:
  Тарас швидко встав, натягнув штанці й зітхнув. Потім вибіг у садок до розквітлої яблуні...

—    Уставай, ти, ледарю! Як довго будеш висиплятись?! Пора на леваду!

—    Мамо, мамочко, хоча б уві сні приходь до мене, і то я буду щасливим.

В. Ковалюк

ВИПАДОК

Тарасові було дванадцять років, мачуха му­чила його по-всякому. А тут іще цей випадок.

На постій в хату покійного Григорія Шев­ченка поставили солдата. В один із днів він закричав, що зникли його гроші. Галасу слу­живий наробив багато — хоч біжи світ за очі.

«Украв Тарас!» — гучно оголосила недобра Терешенчиха. Божився і клявся: не винний. Але жодні запевняння не допомогли. Втік, заховався — знайшли.

Ярина розповіла, що Тараса взяли на до­пит — зв'язали руки й ноги, катували різ­ками. Особливо «старався» батьків брат — дядько Павло. Дізнання тривало три дні, поки знесилений хлопчина не «зізнався». Зажада­ли, щоб гроші повернув. А де йому їх узя­ти? Знову били, потім у темну комору кину­ли. Свої монети солдат одержав: заради цього продали святкову материну спідницю, яку вона заповідала Катерині. А справжній злодій виявився пізніше. Це був підлий Степанко, який і заховав украдене в дуплі старої верби.

Отакий був «гостинець» сироті в його два­надцять років. А хто міг за нього заступи­тись? Щиро співчували Микита, Ярина, сліпа Марія, маленький Йосип, сусідка Оксана, але...  сльозами не допоможеш,  кров не спиниш. Пішов у Зелену Діброву, до Катерини. Старша сестра по-материнському пригорну­ла, нагодувала, навіть картинку подарува­ла — на ярмарку для нього купила, нехай дивиться та змальовує. Коли повернувся, був битий знову, тільки тепер тримався твердіше. А картинку заховав так, що навіть пронозі Степанку не знайти. До чого ж хочеться ма­лювати так красиво, як тут...

Л. Большаков